Вірші

ЛЕГЕНДА ПРО УКРАЇНУ

Коли це все було – ніхто не знає,

Але легенда так розповідає:

Надумав Бог про всіх подбати,

Талантами людей обдарувати.

Французам дав красу та елегантність,

А німцям – дисципліну та педантність.

Любов до моря дарував англійцям,

Росії – владність,

А голландцям – квіти.

Ну, як таким дарункам не радіти!

Підвівся Бог зі свого трону,

Вдоволено поправив він корону.

І тут побачив дівчину в куточку,

Одягнену у вишиту сорочку.

- Чом плачеш ти?Як звуть тебе, дитино?

Вона відповіла:

- Я – Україна.

А плачу, Боже, бо не бачу меж

Від пролитої крові і пожеж.

Чому, скажи мені, така зла доля?

В своїй землі немає правди й волі!

- Так от яка історія твоя!

Та тільки всі роздав таланти я

–Скоріше треба було підійти…

-І тут дівчина вже хотіла йти,

Та Бог підняв правицю, зупинив.

І з дівчиною знов заговорив:

- Неоціненний скарб один я маю,

Уславить він тебе у світі, знаю.

Бери його та бережи.

Це – пісня.

–Взяла дарунок, до грудей притисла

І понесла ту пісню по межі:

«Нам, Боже, Україну, збережи!».

 

На місячній доріжці зустрілись дві душі,

Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.

Одна – душа солдата, загиблого в бою,

А інша – немовляти, народжена в Раю.

І так би розминулись… але душа бійця

На іншу обернулась: знайоме щось з лиця.

Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій!

А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»

Душа же немовляти була як чистий сніг:

«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…

Казав Господь, Галина - таке її ім’я,

Ось-ось народить сина, а син її – то я!

Мене на Землю жити господь благословив,

Я маю народитись… ти вже там пожив?» -

Так у бійця спитало майбутнє немовля

(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?)

А той боєць «Галина» повторював ім’я …

Та це ж його дружина чекала немовля.

Сплили перед очима щасливі ті роки:

Як він , ще був хлопчина й просив її руки…

Весілля і навчання, І пристрасті потік…

Він всі її бажання виконував, як міг.

Усе було чудово: вагітність – добрий знак!

І взяв він з жінки слово, що родиться козак!

А потім…сум в родині... в країну зло прийшло.

Галини очі сині зробилися мов скло.

«Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там.,

Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»

Та він своїй дружині сказав приблизно так:

«Як друзів я покину, який же я козак?

Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?

Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»

Поцілував Галину і рушив на війну…

А потім..постріл в спину.. і запах полину….

Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:

«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.

Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.

Та буду я невпинно з тобою з перших днів!

Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,

А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.

Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя

А я прикрию спину тобі із небуття»

На місячній доріжці невпинний душ потік:

Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.

Народжуються діти, в воєнний час страшний,

І щоб їх захистити хтось винен йти у бій.

Але допоки в серці в жіночому любов,

Життя не перерветься, відроджуючись знов!

Автор: Людмила Лєгостаєва

Не плач, кохана, чуєш, я живий. 

Не міг тобі раніше подзвонити. 

То був страшний, запеклий, довгий бій, 

Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись.

 Утри сльозу й нарешті посміхнися, 

А ще молись, за нас усіх молись.

 І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт, 

Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді: 

Ми з хлопцями завчили «Заповіт»,

 Під обстрілом читаємо відтоді.

Пробач, ріденька, знову мушу йти. 

І не питай, куди тепер рушаю.

 Мене чекають прокляті світи,

 Коли вернусь я й сам уже не знаю.

Вона в сльозах стискає телефон, 

Пусті гудки, в душі гроза лютує. 

Та він живий, то був поганий сон, 

Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні.

 Боронить свою землю від навали. 

Він вже давно не лічить ночі й дні, 

Він робить все, щоб ми війни не знали!